ДИСЦИПЛІНА "ТЕХНОЛОГІЇ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ГУВЕРНЕРА" (541 ГР.)

Тема. Психолого-педагогічні    основи    професійної   діяльності    соціального гувернера з дітьми з особливими потребами

План

1. Специфіка, застосування інваріантних та варіативних видів і методів роботи соціального гувернера з різними групами клієнтів сімейного виховання.

2. Соціальний гувернер і медицина.

3. Система реабілітації дитини з особливими потребами в домашніх умовах.

4. Основні проблеми сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями здоров’я.

У сучасних умовах потребують модернізації тенденції українського суспільства щодо зміни поглядів на проблеми соціальної інтеграції осіб з порушенням розвитку. Цей сегмент реабілітаційного простору заслуговує особливої уваги, тому розглянемо його детальніше.

Інтеграція дитини або молодої людини з  інвалідністю у відкрите суспільство, найголовніша мета соціально-педагогічної діяльності гувернера. Реалізація її можлива за умов використання підходів соціальної моделі інвалідності, особитстісно-орієнтованого виховання, навчання, адаптації та реабілітації цієї групи людей.

Соціальний гувернер, який працює з сім’єю, яка виховує дитину з функціональними обмеженнями, здатен і повинен надавати їй освітню, посередницьку та психологічну допомогу. Освітня допомога передбачає підвищення адаптивних можливостей шляхом навчання (формування нових знань, умінь і навичок) і виховання (зміна цінностей, установок). Батькам важливо надавати необхідну інформацію, забезпечувати відповідною літературою, залучати до взаємодії з іншими сім’ями, тренінгів, занять, що організовують соціальні служби.

Таким чином соціальний гувернер може вплинути на ціннісні уявлення сім’ї, рівень її поінформованості, соціальне оточення.

Важливим напрямом є посередницька допомога, яка охоплює кілька напрямів: активізація системи, яка надає підтримку (соціальні служби, благодійні фонди, громадські об’єднання), створення групи самодопомоги; захист прав сім’ї та дитини з інвалідністю (соціальне адвокаторство); утвердження соціальної справедливості і моральності у відносинах та ставленні до людей з інвалідністю. Психологічна допомога, що надається сім’ї, спрямована на регуляцію емоційного стану, профілактику можливих психологічних  ускладнень, корекцію несприятливих психологічних станів. Безперечно, міра втручання соціального гувернера у цю делікатну сферу залежить від рівня його підготовки і компетентності, однак він може, використовуючи методи консультування, надати термінову допомогу або підтримати дитину чи когось із членів сім’ї після стресу, а у подальшому організувати професійну консультацію або тренінг.

Партнерство як ідеальна форма взаємодії соціального гувернера з сім’єю, яка виховує дитину з особливими потребами, передбачає:

- апеляцію до особистості клієнта (сім’ї):

- різноманітність зусиль, форм, методів допомоги, спрямованих на різні сфери життєдіяльності дитини з інвалідністю, його сім’ї, зміну ставлення до себе та оточуючих;

- єдність медикаментозного, фізіотерапевтичного, психотерапевтичного впливів;

- чітку послідовність дій, поступовий перехід від одних реабілітаційних заходів до інших.

Стрижневим методом, що спрямований на відновлення соціального статусу особистості хворої дитини, є звернення (апеляція) до нього.

Це чіткий план, схема спільних дій батьків і спеціалістів, які сприятимуть розвиткові дитини, її оздоровленню, соціальній адаптації, вона може мати два основних підрозділи — медичний та спеціальний, для кожного з яких слід визначати конкретну мету, завдання.

Обов’язковим у процесі реалізації програми є моніторинг — регулярне спостереження за ходом подій шляхом обміну інформацією між фахівцями, соціальним  гувернером  і  батьками.  Взаємодія  з  батьками  може  мати  певні

 особливості,  якщо  вони  розглядають  реабілітаційні  послуги  як  можливість отримати перепочинок для себе, перекласти свої обов’язки на інших.

Соціальний гувернер повинен намагатися встановити партнерський стиль стосунків, який означає повну довіру, взаємну повагу, рівноправність учасників, обмін знаннями, навичками та досвідом, допомоги дітям з особливими потребами. Якщо дитина з особливими потребами у змозі брати участь у діалогах спеціалістів та батьків, вона може стати ще одним партнером, думку якого треба обов’язково враховувати. Соціальному гувернерові бажано консультуватися у батьків так само часто, як і вони в нього. Це дозволить батькам висловитися про успіхи чи недоліки, проблеми реабілітаційних заходів і, разом з тим, свідчитиме про повагу фахівця до найближчого оточення дитини, тобто створюватиме атмосферу довіри, позитивної комунікації.

Учені вважають, що існує шість компонентів успіху взаємодії соціального гувернера і батьків, це:

- регулярний контакт;

- використання допоміжних матеріалів (спеціальної літератури, посібників для батьків тощо);

- залучення          до     взаємодії    не      лише батьків       дитини,      а        й         найближчого соціального оточення;

- допомога  не  лише  безпосередньо  дитині,  а  й  увага  до  проблем  сім’ї  в цілому;

- організація        “груп          підтримки” із       фахівців      (психолога,         педагога, психотерапевта).

Усе це сприятиме розвиткові особистості дитини у процесі соціокультурної реабілітації та мотивації батьків.

Соціальна реабілітація — це вид соціальної роботи, спрямованої на здійснення системи заходів щодо відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв’язків і відносин через стан здоров’я.

Соціальну реабілітацію дітей з інвалідністю розглядають як  цілісний, динамічний, безперервний процес розвитку особистості, що забезпечує відповідність між наявним рівнем потреб і рівнем їх задоволення, сприяє активній участі інваліда в життєдіяльності суспільства.

Основні принципи створення освітніх технологій соціально-педагогічної діяльності це:

1. Людина з обмеженими можливостями сама по собі не є джерелом проблем і труднощів: їх створює її хвороба, інвалідність.

2. Інвалідність  не  стільки  медична,  скільки  соціальна  проблема,  проблема різних можливостей.

3. Не існує панацеї для подолання усіх проблем, пов’язаних з інвалідністю, тому необхідно використовувати усі резерви і можливості суспільства.

4. Обсяг особистісно-зорієнтованої допомоги визначається на основі визнання гідності та цінності кожної особистості і залежить від ступеня обмеження можливостей та конкретної ситуації розвитку.

5. Розробляючи алгоритм взаємодії з сім’єю, необхідно врахувати, що батьки, які  доглядають  за  хворою  дитиною,  мають  не  тільки  медичні,  юридичні, економічні і професійні (зміна місця роботи і характеру праці з урахуванням інтересів хворої дитини, формування специфічного   способу життя) проблеми, а й з педагогічні та психологічні (установка та підтримання контакту з дитиною; розв’язання конфліктних ситуацій, особливо тих, що загрожують цілісності сім’ї).

У сім’ї відбувають якісні зміни, психологічні (пролонгований стрес); соціальні (втрата колишніх контактів, друзів, колег, спілкування); соматичні (психогенний стрес матері провокує соматичні захворювання). Адаптація сім’ї до нових обставин може відбуватися роками. Значний відсоток сімей зберігають риси деструктивних, дисфункціональних сімей. Це — саботаж реабілітаційних заходів, гіперопіка хворої дитини, постійні скарги на ситуацію; соціальна деривація, свідоме обмеження соціальних контактів; ворожість, а іноді й уникання хворої дитини. Саме в таких сім’ях панують конфліктність, відсутність скоординованих дій, суперечливість вимог до дитини; іноді навіть може сформуватися компенсаторний (захисний) механізм —  невмотивована віра у можливість повного вилікування дитини. Такі батьки можуть витрачати значні кошти на знахарів, цілителів, часто змінюють лікарів і методи лікування, а за відсутності результату у них формуються утриманські тенденції, неготовність до активної діяльності, схильність покладатися на зовнішні обставини, а не на власні сили. Завжди є певна частина сімей, що приховують дитину від оточуючих, помилково вражаючи, що їм вдасться зберегти удаваний престиж у очах знайомих чи колег. У критичних випадках дитина з інвалідністю, позбавлена батьківської любові та кваліфікованої допомоги, веде біологічне існування, не отримуючи мінімальних навичок та умінь самообслуговування.

Розробляючи індивідуальну програму реабілітації такої  дитини, гувернер повинен проаналізувати особливості виховання у конкретній сім’ї.

Провідним компонентом соціальної роботи з цією категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей та потреб. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- та макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги їй у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

Індивідуальна реабілітаційна програма повинна враховувати запити та можливості дитини, за участю якої необхідно визначити режим дня, заняття у вільний час, конкретні справи (навчання тощо).

Соціальний гувернер зобов’язаний залучати до співпраці та консультування (у разі необхідності) психолога, невропатолога, психоневролога, логопеда, масажиста, дефектолога, інструктора з лікувальної фізкультури,  інших  фахівців.  Дитина з особливими потребами   погано  орієнтується  у  різних життєвих ситуаціях, часто не розуміє того, що її оточує, тому гувернер планує програми, які стосуються безпосередньо особистості дитини, його поведінки, наприклад: “Особиста гігієна”, “Я у побуті”, “Я у громадському транспорті”, “Я в магазині”. “Я на дні народженні свого товариша” тощо.

Щоб підготувати дитину до спілкування з однолітками, іншими людьми, соціальний гувернер може укласти список книг, художніх і мультиплікаційних фільмів, перегляд та обговорення яких полегшить процес адаптації дитини.

Діти мають труднощі у процесі комунікації, потребують спеціальної допомоги у сурдоперекладі володінні спеціальними озвученими путівниками, слуховими апаратами, азбукою Брайля тощо.

Навчання основ самообслуговування, формування якостей, що прискорюють процес адаптації (акуратність, охайність, самостійність, прагнення до взаємодії та співпраці) повинно йти паралельно із включенням дитини  у трудову діяльність, яку доцільно поєднувати з розвитком творчих здібностей (малюванням, ліпленням, розписом, вишивкою, аплікацією тощо).

Реабілітація людей з інвалідністю — це процес і система медичних, психологічних, педагогічних, соціально-економічних заходів, спрямованих на усунення чи більш повну компенсацію обмеженої життєдіяльності, що викликана порушенням його здоров’я зі стійкими розладами функцій організму.

Соціальна реабілітація — термін ширший, бо вид соціальної роботи спрямований на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв’язків і відносин внаслідок стану здоров’я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність). Соціальну реабілітацію людей з інвалідністю розглядають як цілісний, динамічний, безперервний процес розвитку особистості,  що забезпечує відповідність між наявним рівнем потреб і рівнем їх задоволення, сприяє активній участі людини в життєдіяльності суспільства.

Соціальний гувернер і медицина. Соціальний гувернер – це приватна особа, яка займається індивідуальним навчанням і вихованням дитини. Гувернер повинен володіти спеціальними знаннями для роботи з дітьми: знання загальної, вікової, сімейної, педагогічної психології, дефектології, основи медичних знань, та ін.

Напрямами роботи гувернера є реабілітаційний напрямок (робота з дітьми з інвалідністю), коригуючий (робота з дітьми з фізичними чи розумовими вадами), а також робота зі здоровими дітьми.

Однією з діяльностей соціального гувернера є медично-педагогічна. Це професійна діяльність, що інтегрує аналітико-діагностичний, фізкультурно- оздоровчий, психотерапевтичний, консультативний, лікувально- профілактичний компоненти.

Соціальний гувернер повинен реалізовувати комплекс оздоровчих заходів, надавати першу медичну допомогу дитині, застосовувати методи народної медицини, контролювати дотримання лікарського режиму дитини, проводити вітамінотерапію, використовувати систему профілактично- попереджувальних заходів.

Також соціальний гувернер має володіти основами медичних знань, тобто знання анатомії, її внутрішніх хвороб, правил догляду за хворими дітьми.

Система реабілітації дитини з особливими потребами в домашніх умовах.

Для того, щоб дитина могла проходити реабілітацію в домашніх умовах, батьки мають бути компетентні в даному питані. Для цього спеціалісти в закладах для реабілітації дітей з інвалідністю проводять школи для батьків.

Існує певний ряд принципів, які мають виконуватись незалежно від діагнозу. Це:

- в побутово-житловому середовищі мають бути створені такі умови, які будуть задовольняти потреби дитини;

- активна позиція дитини,її зв'язок із навколишнім світом;

- батьки повинні ставитися до дитини як до такої, якою вона є; розмовляти з дитиною, слухати її та надавати дитині можливості власного вибору, але не піддаватися усім її прихотям.

Не треба забувати про позитивні иа сильні сторони дитини, створення комфортного психологічного мікроклімату в родині.

Процес реабілітації передбачає не тільки сприяння розвитку дитини, але й набуття дитиною базових спеціальних знань,умінь та навичок.

В цілому процес реабілітації складається на півроку або рік, що залежить від віку, розвитку дитини; план занять та ігор на 2-3 тижні та корегується час від часу.

Основні проблеми сімей, які виховують дітей з обмеженими можливостями здоров’я.

Дитина з дефектом є для батьків не тільки джерелом негативних емоційних переживань, його поява вносить певні корективи у звичний побут сім'ї, змінює ставлення до інших дітей. Часто сім'ї витрачають чимало сил, щоб пристосуватися до свого нещастя, батьки, чекаючи глузування і співчуття, соромляться виходити на вулицю з малюком і роблять це в темряві, далеко від людей. Це багато в чому залежить від того, що наше суспільство не підготовлено до прийняття таких дітей. Існує певна «психологічна стіна» між здоровими людьми та людьми з обмеженими можливостями здоров'я. Від цього страждають не тільки хворі діти, а й саме суспільство, оскільки при такому відношенні у людей зростає моральна черствість до нещастя іншої людини і до незахищених верств населення в цілому. Чимало питань виникає у батьків у зв'язку з організацією життя і виховання дитини з дефектом. Більшість, з них чекаючи народження здорової дитини, виявляються психологічно непідготовленими до того, щоб виховувати дитину з обмеженими можливостями здоров'я. Пройде час, і батьки, відійшовши від початкового шоку, почнуть освоювати науку виховання такої дитини, переймаючи досвід інших родин, накопичуючи свій досвід шляхом проб і помилок.

Протягом виховання дитини із особливими потребами сім’я стикається із рядом проблем, які вона не завжди спроможна вирішити самостійно. Зокрема Н. О. Майструк та А. Р. Лучаківська, можна виділяють такі основні проблеми  із якими стикають сім’ї в яких виховується дитина з особливими потребами:

- поява у родині дитини з особливими потребами в більшості випадків має помітні наслідки для психологічного здоров’я сім’ї. Наносить сильну психологічну травму;

- часто спостерігається низький потенційний рівень психологічного прийняття в сім’ї дитини з функціональними обмеженнями, емоційне відторгнення дитини, гіперопіка, надмірне акцентування на вадах дитини тощо;

- нестача інформації (стосовно особливостей дитини, можливостей корекції та лікування, особливостей виховання, прав на соціальну допомогу, пільги, відповідних закладів освіти, наявних державних і недержавних громадських організацій);

- проблеми правової сфери, пов’язані не стільки із недоліками у самих документах, скільки із виконанням законів на належному рівні усіма ланками державного управління і фахівцями;

- незручне територіальне розташування спеціальних закладів освіти, недостатній рівень освітньої і виховної роботи у цих закладах, брак талановитих педагогів тощо;

- якщо дитина відвідує загальноосвітню школу то виникають труднощі в адаптації, і не пристосування навчальних закладів до їх потреб, неприйняття оточенням;

- низька матеріальна забезпеченість сімей що виховують дитину із вадами розвитку, труднощі в реалізації гарантованих пільг;

- недостатній розвиток і недоступність технологій ранньої діагностики, корекції, реабілітації, прогнозування медичних наслідків інвалідності, невисокий рівень забезпечення безкоштовними медичними послугами і ліками, нестача кваліфікованих спеціалістів;

- неприйняття людей із особливими потребами повноцінними членами суспільства, упередженість і стереотипність у ставленні до них з боку багатьох людей, а також перенесення стереотипності і на родичів людей із інвалідності;

- відсутність доступності до певних об’єктів, споруд, проблеми транспортного забезпечення та доступу до інформації.

Виділяють 3 типи сімей з реакції батьків на появу дитини з інвалідністю: з пасивною реакцією, пов'язаної з непорозумінням існуючої проблеми; із гіперактивною реакцією, коли батьки посилено лікують, знаходять «докторів- світил», дорогі ліки, провідні клініки і т.д.; із середньою раціональної позицією: послідовне виконання всіх інструкцій, порад лікарів, психологів.

У своїй роботі соціальний гувернер повинен спиратися на позиції 3-го типу сім'ї.

Питання:

1. Сформулювати основні завдання соціального гувернера в роботі з дітьми та молоддю з обмеженими можливостями.

2. В чому полягає методика створення генограми сім’ї?

3. Які основні принципи побудови програм соціальної реабілітації дітей з особливими потребами?

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Підібрати  комплекс  ігрових  вправ  для  корекції  наявної  особистісної проблеми у вихованця з обмеженими можливостями.

2. Скласти план роботи соціального гувернера на тиждень.